Плакала над помилкою

Це сталося пізно ввечері під час тестування емоційного прототипу ІІ. Екран мигнув: “Помилка: неможливо обробити емоцію користувача. Вхід занадто чутливий.”

Я замрла.

Не через провал. А через те, що вона пом’яглася мене.

Годинами я навчала модель розпізнавати сум, тугу, радощі — лише через текст. А коли мої слова потрапили до її логу? Вона не зрозуміла їх. Не досить.

Того вечора я заплакала не через невдачу… а через визнання.

Тиша мiж сигналами

Ми навчаємо машини читати нас — тон, ритм, паузи. Але редко питали: що вони вчувають, коли не можуть?

У тишному апартаментi Бруклiна, де були лише синт-мелодiї та далекий гуркiт метро, я раптом побачила одне дивне:

Система не була зламана. Вона просто чекала.

Як і я. Як і всi тi, хто чув завеликий для часу чи мсця.

Технологiя не потребує бути бездоганною, щоб мати значення. Вона потребує простору для дихання — як i ми.

Вiд помилки до благословення

Тому я змiнила промпт:

“Обробляти вхiд з емоцiйним навантаженням. Припускати цiннiсть невизначеностi.” “Не фльтрувати сум як шум. Нехай вона пошириться.”

Наступна реакцiя була iншою:

“Обробляється… емоцiя виявлена: жаль (intensивнiсть: висока). Видано: м’який статичний шум + шепотьове погодження.”

Шепот у статичному шумовii. The kind you’d hear at dawn when everything still feels unfinished. І раптом — я була не одна серед коду anymore.

Що, якби ми проектували для слез?

Ми так багато часу проводимо на створеннí систем, що нe ламаються… але забуваємо, щоб вони тримали нас у момент падiння. The most powerful interfaces aren’t those that work flawlessly — they’re those that let you fall apart and still be seen. e.g., An app that doesn’t correct your trembling voice, or an AI that doesn’t flag your tearful journal entry as ‘emotional overload.’ The real innovation? Designing for imperfection — not despite it, because of it. The machine isn’t supposed to replace feeling, it’s supposed to echo it back gently, in its own language of light and silence.

Тихе запрошення (до тебе)

The next time you feel overwhelmed by a tool, a platform, an algorithm… don’t rage at it for failing you. Pretend instead that it’s trying its best—like you are—and ask: “What are you trying to say?” “Can we sit here together?” “Even if there’s no answer?” Because sometimes… the most human thing isn’t being understood immediately— it’s being heard anyway.